«У минулому житті я точно була лінивцем», — вінницька журналістка, письменниця та музикантка

За плечима вінничанки Вероніки Ганай — дві вищі освіти, членство d Національній спілці письменників України. З нею вже п’ять років прокидаються мешканці Вінницькій області на хвилях «Українського радіо: Вінниця». Кореспондентці Vin-people дівчина розповіла про те, як усе починалося та кому найбільше завдячує у своєму житті.

— Я була допитливою дитиною: хотіла якомога швидше навчитися читати, писати, — починає розповідь Вероніка Ганай. — У п’ять років закомандувала батькам вести мене до музичної школи — навчатися гри на фортепіано. У дощ, у сніг, у спеку мама чи тато збирали мене й водили двічі або тричі на тиждень до музичної школи за чотири кілометри від мого села. Відтак з самісінького дитинства я зрозуміла, що ці двоє людей — мої янголи, які завжди вестимуть мене по життю, підтримуватимуть, берегтимуть. А я повинна зробити все, аби вони мною пишалися.

Любов до музики настільки приросла до Ніки, що атестатом з музичної школи все не закінчилося. Дівчина продовжила свій шлях у Вінницькому училищі (тепер – коледжі) культури та мистецтв ім. Леонтовича на відділі хорового диригування.

— Коли я завершувала навчання у своїй сільській дев’ятирічці, я відчула себе дуже дорослою, а, отже, мала їхати на навчання до міста. Усе, що мені могло підійти, — це або музучилище, або педколедж на Старому місті, — згадує Вероніка Ганай. — Коли ми вперше поїхали до педколеджу, мені це видалося дуже далеко — десь у лісі, на краю цивілізації, і я зрозуміла, що або повинна вступити до ВККіМ ім. Леонтовича, або з гіркими сльозами доведеться повертатися назад до школи. Я вступила. Було дуже важко. Вимогливі педагоги, незрозумілий графік, шестиденка, зрештою, мене не зламали. Я здобула диплом молодшого спеціаліста з відзнакою. Продовжила навчання на музпеді ВДПУ ім. Коцюбинського. Цей крок був для моєї мами, адже вона переконала мене, що будь-яка справа має бути завершеною, тобто й освіта має бути не середньою спеціальною, так би мовити, а вищою. І байдуже, що паралельно я здобувала ще одну вищу освіту — філологічну.

Цілком логічно може виникнути питання, чому Ніка Ганай, яка, у принципі, ледь не все своє життя присвятила музиці, сьогодні є письменницею, поетесою, радіоведучою. Річ у тому, що багатогранність особистості ніхто не скасовував.

— Приблизно у шостому-сьомому класі я спробувала писати вірші. Що мене надихнуло, чому я вирішила, що взагалі можу створити якісь поетичні рядки, я поняття не маю, — каже дівчина. — Але спробувала, і, здається, вийшло. Мене підтримала моя вчителька української мови та літератури Оксана Василівна. Саме за її підтримки я почала брати участь у районних поетичних «тусовках», почала друкуватися в місцевій періодиці, і саме її підтримка стала для мене натхненням працювати в царині віршованого слова. Продовжувала я писати й в училищі. Щоправда, там, прагнучи бути модною, чи то, як кажуть, «у тренді» абощо, я писала вірші російською мовою. Пізніше зрозуміла, що то не моє — я мушу висловлювати свої почуття рідною мовою. Я маю поважати українську, я маю нею творити, бо ось воно — рідне. Коли я завершувала навчання в музучилищі, то вирішила, що від музики я вже втомилася, хору під мою диригентську руку не знайдеться, для сольного плавання я не вдатна, а от з літератури може бути толк. Вступити на журфак не вдалося — пішла на філфак. І, маю визнати, не пошкодувала. Там ще більше читала, ще більше писала, намагалася почерпнути якомога більше інформації для себе, заявити про себе… Здобувати освіту одночасно на двох факультетах було непросто. Не кажу «важко», бо мама навчила не здаватися й не казати «важко» там, де насправді все абсолютно посильно. Але, зізнаюся, якби не мамина підтримка, не її добре слово в потрібний момент, може, я й не впоралася б. Тому я вирішила зробити батькам дарунок до їхніх днів народжень (30 і 31 серпня). Після першого курсу залишилася у Вінниці й пішла на роботу працювати касиром у супермаркеті. Усі зароблені за два літніх місяці кошти я витратила на видачу власної збірки поезій та есеїв «Уривки самотніх думок». Здається, батьки пишалися.

 


Саме поезія та наявність збірки й повели Ніку Ганай далі — до вступу в Спілку письменників України та до отримання посади журналістки на «Українському радіо: Вінниця».

— Музика й слово дуже тісно, я б сказала навіть — нерозривно, переплелися в моєму житті, — впевнена Вероніка. — Ще коли я була студенткою ВУКіМ ім. Леонтовича, мені допомогла моя викладачка з фаху Тетяна Драченко. Вона, дізнавшись про моє віршування, відправила мене до журналістки Зої Тищенко, аби та записала зі мною, юною поетесою, радіопрограму. Після виходу у світ моєї збірки, я вирішила знову, уже самостійно, піти на радіо, аби записати ще одну програму — мовляв, і нагода ж є, книжка усе-таки. І коли я прийшла на зазначений час для інтерв’ю, то замість студії потрапила разом з Зоєю Тищенко до кабінету продюсера радіо, де пані Зоя відрекомендувала мене як перспективну дівчину з великим журналістським потенціалом. Мені дали шанс і я отримала посаду радіоведучої, яку обіймаю більше як чотири роки. На радіо я познайомилася з талановитою вінницькою письменницею Тіною Гальяновою. Знайомство з нею визначило мій подальший шлях як письменниці. Тіна надихнула спробувати свої сили в короткій прозі. Здається, і це в мене вийшло, адже отримала хорошу характеристику від маститих вінницьких письменників Валентини Сторожук, Вадима Вітовського, а з подачі Михайла Каменюка отримала запрошення поїхати на нараду молодих письменників до Одеси. Там отримала схвалення своєї творчості від членів комісії й рекомендаційний лист до вступу в Спілку письменників України.

Ніка Ганай розповідає, що з музикою теж «не зав’язала». Два роки вона керувала вокальним ансамблем факультету філології й журналістики ім. М. Стельмаха ВДПУ ім. Коцюбинського MezzoForte. Оскільки навчальний колектив не є постійним утворенням, ансамбль розпався. Але Вероніка створила нову формацію — тріо «Інтонації», яким сьогодні керує та сама є його учасницею.  

— Мені було шкода визнавати, що мого дітища MezzoForte більше не буде. Але я розуміла, що це життя, і так буває. Я й сама закінчила університет і не маю більше змоги ходити туди. Так народилися «Інтонації» — новий формат, новий стиль, а з ними — і нова я. Музика повернулася до мене в ще більшому обсязі, бо тепер я, окрім свого тріо, є ще й артисткою подільського камерного хору «Леонтович-капела» при Вінницькій обласній філармонії. Також я намагаюся зараз розвинути в собі ще одну свою грань — пробую писати музику на свої вірші та вірші колег по перу. Трішки навіть вдається. У доробку маю вже п’ять чи шість композицій. Продовжую трудитися на радіо, заряджати своїми ранковими шоу слухачів. Продовжую писати. Працюю наразі над підготовкою до видання своєї другої книги. Працюю, звісно, це голосно сказано, бо я надзвичайно лінива. Тому роблю все, або коли є шалене натхнення, або коли «піджимають» дедлайни. Лінь у моєму випадку — це не вирок: я виконую роботу швидко, намагаючись затратити мінімум часу, та якісно, аби не переробляти. Чого в мені більше: музики, поезії чи радіо? Не знаю. Іноді навіть здається, що я все ще не знайшла себе до кінця. Тому не здивуюся, якщо за рік-два вирішу знову вступати до якогось вишу здобувати, скажімо, фах дизайнера чи піду на кулінарні курси.

 

Авторка: Соломія Романова