Твої очі у мене під серцем

Листопад! Волого-морозна погода злегка хапає за кінчики пальців й змушує ховати руки до порожніх холодних кишень зношеного пальта. Не подумайте, воно не настільки старе, просто улюблене, й тому стало  зношеним. Учорашній дощ дає про себе знати на мокрій траві та свіжій землі, що, немов березневий сніг, налипає на блідо-рожевих  черевичках.

Старе кладовище невеличкого містечка, що вже давно могло б стати СМТ, але через комерційні вигоди та небажання влади щось робити, все ще  гордо носить статус міста. Мабуть, кожен бував на такому, хоча б раз у своєму житті, на похороні, чи приїздив до рідних аби віддати шану. Не знаю чому, але саме тут, у цьому моторошному місці, я відчувала себе спокійніше. Навкруги нікого – лише старі, почорнілі  дерева, що чи то від горя, чи то від осінньої депресії стогнуть, згинаючи гілки над осиротілими пам’ятниками та хрестами, під кожним з яких лежить якась неймовірна історія. Історія одного життя, однієї маленької людини, що вже нічого не може змінити. Стільки обличь, дат, стільки сліз пролито в цьому місці, але саме тут спокій. Кінцева зупинка потягу, з символічною назвою «Життя»! Тут вже нічого не хвилює, вистачає  клаптика землі, чотирьох дощок та дерев’яного хреста.

Поміж великої кількості обличь мою увагу привернув чорний гранітний пам’ятник з викарбуваним образом юнака, що, немов живими очима пронизує наскрізь, не гірше осіннього холоду, а густі широкі брови, що піднімаються вверх від усмішки, та ямочки на вилицях – роздирають на клапті душу. Нижче, десь на рівні рук, по центру підпис  сіруватими літерами: «Свирид О. В.». 

Але найбільше мою увагу привернуло не так фото, чи інформація, як  пам’ятний напис під ним:

«Ти не помер, душею сховався ось  тут, під реберцем.

А очі твої, у мене під серцем».

Неділя, жовтневий, на диво, світлий ранок, промінчики холодного, я б навіть сказала, блідого сонця ігристо гралися на голубих стінах, ліжку та шафі однокімнатної квартири, що знаходилась на п’ятому

поверсі старої багатоповерхівки. Обшарпані ще радянські балкони та дрібка магазинів на першому поверсі, звичайне діло для старого району міста. В кімнатці, окрім сонця та світла, поселилася молода пара студентів медичного університету. Сьогодні вони, вмостившись на розкладному темно зеленому диванчику й вкрившись яскраво-голубим простирадлом з квітковим принтом, спали не на диво

довго. Оскільки, вчора на місцевій дискотеці, яскраво святкувавши свої заручини, трішки захопились й прийшли додому під «шафе» та з промінчиками сонця.  Першою прокинулась Ольга, потираючи заспані, вкриті розповзаною косметикою очі, підійшла до новенького дерев’яного комоду із люстерком та металевими ручками,  взяла червону резинку в білу цяточку та швидко зібрала в дульку своє розпатлане

світло-русе волосся.  Зімкнувши пальці обох рук, й потягнувши їх у верх над головою, Ольга вирівнялась, розтягнулась й попрямувала до ванної. Умившись, вже зовсім пожвавлена  дівчина пішла до кухні аби приготувати сніданок, чи, доречніше було б сказати, обід, оскільки мало хто снідає о перші годині дня. 

Підтюпцем, аби не розбудити коханого, увійшла до кімнати, закрила двері. Яскраво-помаранчеві стіни, меблі, посуд та скатертина, десь зо два десятки кумедних магнітиків на ще зовсім недавно купленому холодильнику та розцяцьковані всякою всячиною жалюзі,  таке відчуття, наче сама атмосфера налаштовує на приготування яєчні та свіжо-вичавленого кисленького апельсинового соку, чим Ольга і зайнялась. Готувала вона вправно та швидко, тому приготування сніданку зайняло в неї максимум хвилин десять. Красиво засерверувавши, вона почала відкривати вікна квартири, чим і змусила прокинутись хлопця.

  • Олічка, сонечко, ще п’ять хвилин, – промовив сонний Олег, накриваючи голову літнім одіяльцем.

– Все, досить відсипатися, в тебе автобус о шостій, – цілком серйозно пробурмотіла Ольга, стягаючи із милого простирадло.

Позіхаючи та поправляючи заспаного

чубчика, Олег каже:

– Киць, нагнись до мене, я тобі щось на вушко скажу.

Ользі така пропозиція сподобалась, вона миттю нахилилась до Олега, який почав

пристрасно цілувати її пухкі темно-рожеві губи, й намагаючись кинути її до

себе, не розраховує сил, і дівчина щедро вдаряється головою об поручень розкладного дивану.

 

  • Ти що, дурний? Смерті моєї хочеш? – ображеним голосом заістерила дівчина, потираючи голову.

– Олюсічка, квіточко моя. Що ти таке кажеш? Першим помру я, в років так під сто, міцно тримаючи за руку тебе, й ловлячи жалісні погляди нащадків, – тихим спокійним голосом  говорить Олег,обіймаючи кохану й цілуючи місце, де вона вдарилась, й пошепки їй на вушко додає: «А твоя макітра нічогенька, крепка, так гупнулась і хоч би їй що.»

Ольга відразу посміхнулась, почала бити Олега по спині тендітними кулачками, вигонячи на кухню.

Коли хлопець промовив: «Люба моя, все зробив би, аби лише ти сміялась.»

А далі час пролетів швидко, вони поснідали, хлопець пішов до ванної, Ольга застелила ліжко та взялася прасувати зелену футболку  юнака. Потім похапцем зібрали дорожню сумку, одягнулись, викликали таксі. І все, перед ними автобус, типовий «Богдан», який вже не один десяток разів відвозив та привозив Олега у місце, визначене білетом та маршрутом, знову він відносить його за сотні кілометрів  від коханої. Серце зігрівала лише та думка, що це не надовго і вже в середу вони знову будуть разом. Він обнімав її талію, гладив плечі, Ольга ж просто дивилась у його темно-карі оченята. Все, автобус поїхав, забравши із собою часточку її душі.

Сівши у знайомий синенький трамвай під № 5, дівчина приїхала додому, переодягнулась у жовто-сині шортики та синю маєчку, запарила велику чашку зеленого чаю, вмостилась на м’якенький диван, увімкнула ноутбук, завантажила Інтернет й відразу почала шукати адреси весільних салонів та координати  фотографів.

Це миле дійство тривало близько двох годин. Ольга лише час від часу міняла позу тіла, то лежала на спині, то на животику, то сиділа, підпершись подушкою.  Нагнувшись через дерев’яний поручень дивану, дістала із сумочки мобільний й набрала номер Олега, що був ніжно підписаний «Буся».  «Ваш абонент поза зоною досяжності, перетелефонуйте, будь ласка, пізніше.» – почула дівчина, замість рідного голосу.

А він вже мав би доїжджати, можливо зламався автобус, чи телефон сів. Близько опівночі дівчина вже не могла знайти собі  місця, нервово міряючи кімнату кроками. Мертва тиша роздирала її серце, на вулиці темно, мокра дорога вже потроху замерзла, й скреготіла під черевиками перехожих. Коли раптом цю мертву епопею розірвав телефонний дзвінок тестя. Взявши тремтячими руками мобільний, дівчина з якимось острахом підтвердила виклик.

– Олечко, дівчинко моя, – хриплий, чоловічий голос ще більше налякав і без того стривожену дівчину так, що вона не могла вичавити з себе ані слова, він додав: «Сонечко моє, тримайся! Нема більше Олєжки нашого, нема! Автобус потрапив у автокатастрофу, чотири померли, решта – в реанімації.»

Голосний звук у вухах, темнота в очах – все те, що відчула Оля в перші хвилини після почутого, щось болісно запекло зліва, ноги підкосились, а з очей потекли пекучі, прозорі сльози. Їй, наче живцем, вирвали серце, й на її очах перепустили через м’ясорубку.

  • Божечко, за що? Навіщо? Рідненький мій, любий Олежик, мої кохані карі оченятка, чого покинули мене, лишили одну, для чого? Навіщо? В істериці кричала дівчина, б’ючи руками об холодну підлогу.

Через два дні був похорон, людей було навіть черезмірно багато: бувші однокласники, товариші, друзі, сусіди, родичі. Ніхто не залишився осторонь цього лиха. Кожен кривавими жорнами перетирав його у собі. Ридання було чути звідусіль, ридали не лише жінки, а й хлопці, ніхто не тримав у собі ані болю, ані страждання. Не було лише Ольги, через нещастя в неї стався нервовий зрив і її відвезли до міської клініки для душевно хворих № 15.

Після трьох тижневого марного лікування лікарі їй сповістили просто шалену новину, що змусила відродити у ній віру у майбутнє, у завтра, у те, що називається життям.

Лікар сказав їй: «Олічко, Ви вагітна! Ми не хотіли говорити про це раніше аби не нервувати, але сьогодні вирішили, що можна».

Олиній радості не було меж. Вона швидко почала поправлятися, майже не вживала ліки. Й лише зрідка шепотіла  до фотографії Олега: «Я знала, ти не залишиш мене, ти сховався у найсокровеннішому та найболючішому місці, зліва під реберцем, душею у серці, а оченятами, моїми коханими карими оченятами під ним.

Через пів року після смерті коханого Ольга з батьками Олега замовили пам’ятник, в правому кутку якого вона звеліла написати:

«Ти не помер, душею сховався ось  тут, під реберцем.

А очі твої у мене під серцем».

Сьогодні саме той день, коли після його смерті минуло 5 років. І Ольга разом із маленьким сином, не зважаючи на прохолодну непогожу погоду, знову прийшли сюди. На це моторошне, але водночас спокійне місце, де вічним сном спочивав Олег. Її черезмірно вагома частина. Проте, вона ані краплі не плакала, тому що добре розуміла, що це не кінець, це початок чогось нового, сильнішого за всі людські закони. Їхнє кохання навіть велична смерть не змогла зруйнувати, бо Олег не покинув Ольги, своєї ясноокої квіточки. Його душа та кохані очі завжди будуть поруч з нею.

 

Текс взято із літературної збірки «Невидиме сонце»

Авторка: Мирослава Слободянюк

Головне фото взято із сайту ukr.media